Плюс паспортизація

Страшно не люблю ходити в державні установи. Вони навіюють печаль. Такі заклади у моїй уяві вперто асоціюються з радянськими установами: довжелезними чергами, тиснявами, відсутністю туалету для відвідувачів та браком поваги до них.

Відтак, намагаюся оминати державні поліклініки, не пишу скарги до розмаїтих державних адміністрацій, мінімізую спілкування з по суті державним жеком.

Знаю: добра від держави не жди. Перші - залікують до смерті, другі - відбудуться типовою відпискою, треті - вилають і кинуть слухавку.

Я не впадаю у відчай. Лікуватися ходжу у приватні клініки: імплантований зуб вже й сам не можу відрізнити від рідних. Дорого - майже тисяча доларів, але надійно, і медсестри усміхаються, наче своїм коханим.

Мати справу з владними інститутами теж неохота. Особливо після того, коли, повіривши в силу самоврядування, написав звернення до міської влади з проханням закласти на столичній Оболоні, на пустирі біля однойменного метро, сквер.

Через місяць надійшла відповідь. "Вказана територія буде облаштована відповідно до плану розвитку району", - здається, якось так було написано, без подробиць. Глибинну суть послання я зрозумів згодом, коли там виросли нетрі кіосків.

Спілкування з жеком - істинна насолода для мазохістів. Труба в коридорі мого будинку протікає - ледь-ледь - вже не перший місяць, а жек усе обіцяє. Тому заміну батарей під час ремонту квартири я замовляв у приватній конторі. Гріють. Не течуть.

Проте іноді уникнути горя таки неможливо.

Днями я з жахом з'ясував, що у мого закордонного паспорта закінчився термін дії. З жахом, бо це означало: доведеться йти у державну структуру.

У мозку нуртували уривки інформації про можливість виготовлення документа туристичними агентствами та іншими подібними компаніями. Знайомі ж переконували: навіщо платити більше? Йди, мовляв, у "єдиний центр" і роби сам.

Начитавшись на форумах жахів про черги і "садизм" службовців, вирішив перевірити усе це на собі. Було лячно. "Невже я мазохіст?" - мучило сакраментальне.

Десь через тиждень - наважився. Взяв закордонний і внутрішній паспорти, ідентифікаційний код, зробив їх копії, перевірив адресу за Ґуґлом, звірився з панорамами вулиць Яндекса, провів добрячий сеанс самонавіювання і пішов.

Перший сюрприз не забарився: у темному коридорі приміщення охоронець повідомив: сьогодні після обіду, а це був четвер, документи на оформлення закордонного паспорта не приймаються.

Я майже не нервував: самонавіювання - велика сила. Вийшов на вулицю, глянув на розклад роботи. Справді, у четвер після обіду не приймають. "Чому в четвер, а не, скажімо, у п'ятницю?" - меланхолійно думав я, крокуючи до найближчої станції метро. Відповіді не було. Підозрюю, її б не змогли дати навіть самі паспортисти.

Наступного дня вирішив брати приступом установу зранку. Учасники форуму радили: якщо хочете потрапити на прийом о десятій годину - приходьте о восьмій, тоді пощастить, і не забудьте телефон з інтернетом - буде чим зайнятися у черзі.

Зважаючи на прохолодну погоду, вирішив не ризикувати: а раптом доведеться чекати на вулиці? Тож приїхав відразу після десятої, і телефон прихопив.

Біля входу побачив юрби людей. "Інтуїція мене не підвела", - промайнуло десь в голові, а по спині пробіглася зграйка підступних мурах.

У все такому ж темному коридорі той же охоронець повідомив: "Вам потрібен бланк заяви, а його тут нема. Йдіть наліво, в арку, там знайдете двері з написом "Ксерокс".

Блукаючи печерськими дворами у пошуку благодатних дверей і наштовхуючись на пісяючих бродяг, я думав про неймовірне: про справжнє, а не деклароване "єдине вікно", про повагу держави до громадянина і про "наше все" - уміння заробити.

За дверима "ксерокса" виявився жахливий обдертий коридор і напрочуд люб'язний чолов'яга, який, крім копіювання, надав весь комплекс консультаційних послуг, включно з готовністю посприяти у виготовленні паспорта за три дні. "Вони ж офіційно уже не роблять цього", - пояснив добродій - у всіх сенсах цього слова.

Раптом запахло смаленим - у прямому розумінні. Наразі - нічого страшного: на вулиці горіла пластмасова урна для сміття.

Охоронець у центрі через великий потік людей був лаконічним: "Чекати - там!". У підвальних нетрях, як мурахи, сюди-туди бігали люди, хтось оголошував прізвища, а якась дівчина, мабуть, працівниця, втомлено просила когось зробити їй каву.

Виявилося, що "там" - це малесенький коридорчик з десятком стільців і дверима у туалет. "Чекати біля вбиральні?" - обурився би який-небудь поважний іноземець. "Ура! Чекати буду не на вулиці і навіть сидячи!" - радіє пересічний українець.

Через годину, "прочесавши" кілька сайтів новин, чую жадане: "Слєдующій!". Спускаюся у підвал і потрапляю до строгої дівчини у чорному. Її рухи відточені, її команди відшліфовані. Сісти - там, писати - тут, платити - ось.

Віддавати майже 400 гривень за місячний термін виготовлення документа не шкода. Хочеться швидше "на волю". Подумки радієш наявності відділення банку у приміщенні - не треба бігати по всьому місту, аби зробити кілька платежів.

Ще одна зручність - імпровізований фотосалон. Часу на теревені жіночка-оператор не має: сів - голову нижче - до побачення. "І слава Богу. Геть звідси", - думалося.

…Негучна музика затишного ресторанчика заспокоювала, рис по-індійськи з ковбасками додавав сил. Світлу пастораль руйнувала лише нудотна думка, що через місяць знову доведеться спускатися у темний державний підвал - уже за самим паспортом. Як добре, що це доводиться робити тільки раз на десять років.